Інний

Олег Сидор-Гібелинда

В основу виставок Петра Бевзи 2016-18 років лягла його остання в часі малярська серія під назвою “Інний”. Староукраїнською (власне, “инний = инший”, цікаво, що у Грінченка вжитковий приклад апелює до інтелектуальної практики: “не розмовившись з головою, до чогось инного не важся”), а ще польською, почасти чеською, тож інні: не схожі на попередні, тобто по суті – нові, свіжі - твори. Так і є, хоч із написаних вже двох з половиною десятків картин глядач нині побачить заледве третину. Втім, ця дещиця - цілком красномовна і промовиста.

     Отже, сьогодні ми дійсно познайомимося з “інним Бевзою”. І разом з тим, це Бевза давно нам знайомий, але збагачений новими нюансами, головне – інтенціями. І нехай поворот в бік од фігуративу, притаманний кільком попереднім серіям, виявиться ілюзорним. Завжди чутливий до можливостей абстрактного письма, особливо – емоційно-колірних покладів, митець ніколи не відмовлявся від багатющого арсеналу асоціативних можливостей, закладених у творчості, удавано протилежній фігуративному напрямку. Так відбувається і тут, але, сюжетно-тематична означеність звужена до необхідного мінімуму.

     Так, химерні назви на кшталт “Ангела і маскувальної сітки” чи “Подорожі жовтого фламінго Буджацьким лиманом” до кінця зберігатимуть інтригу, лише дотично співвідносячись з живописним артефактом. А проте взяті вони не довільно: матерія “Інного” зберігає у собі напругу оповіді – лише з не установленими конче правилами членороздільного синтаксису. Іноді – чи випадково, що займенник – похідний від назви серії? – твір створювався у взаємодії із близьким до духу колегами, котрі вчасно “зупинили” потік нестримної маестрії – автор же його омажував їм. В іншому – інному! – випадку кидаються в очі перегуки із квітковим циклом “нульових”, лише нині точкою відліку стає екзотичний амаріліс.

     Головне тут, однак, інне. А саме – струменіння радісної непередбачуваності. Нові пропорції формування творів породжують нові почуття, раніше не заторкнуті майстром. Нитка глядацього здогаду в”ється, мов з розплетеного клубка, віддалену подобу “в багряних тонах” якого Петро Бевза - у дусі Девіда Залле - розгортає на тлі плям, що виразні самі по собі. Відтак символічна напруженість останніх зростає у кількараз, але трепет впізнаванності ніколи не припиниться, та й не розрадиться. Герметичність форм наче порушена в кількох місцях; при найближчому огляді виявляється, що картинна сфера сама спромоглася ледь розчахнути власні пори, себто була тут позірною.

Так само як і варіативність представлених творів: від невеличикх, мало не мініатюрних до повномасштабних, на півстіни, від традиційного квадрату до майже експериментальної смуги-панельки. Однак усіх їх об”єднує спільне пластичне бачення реальності, продумано-символічне упривілеювання певних колірних зон (так, по-новому, “по-інному”, звучить жовтогарячий, неабияк ускладений; не пасе задніх і малиново-рожевий), близькоспоріднене композиційно-фактурне рішення, за яким рішучий, майже енгрівський контур гармонійно взаємодіє із романтичною, пульсуючою плямою (в якій і розчиняється), а вигадлива конфігурація – із туманною хмарою, яка загадково зоріє на картинній площині... Розмивання кордонів, у прямому і переносному сенсах – ще й ознака стилістичного толерування автора, який давно вже віднайшов своє лице – та не прикріпленість до певної, раз назавжди призначеної стилістики.

    Ніколи ще Бевза не був таким неоднозначним у своєму темпоральному доробку. Ніколи ще його філософічність так мало підлягала стороннім обмеженням – тож і наша інтерпретація лишається лише спробою наближення до можливостей опису, а не самим описом аретфакту. Ні сюжетний вектор, знайомий нам з “Теодозій”, ні барокові асоціації – згадаємо його воістину блискучу, зовсім нещодавню серію “Йордань”, ані привид наративу, який блукає теренами “Присутності”, нині не стануть у пригоді глядачеві. Він навіть не зможе повністю розчинитися у грі чистих форм, оскільки і у грі тій є своє “друге дно”, і формальний пошук підживлюється за рахунок “третього сенсу” (Барт), якщо завгодно – “додаткової якості” (ну, Маркс), одне та інше пов”язано із т. зв. ускладенням семантичної сітки, яке дається взнаки у цій серії. Ситуація, відображена на полотні, мовби проходить через кілька фільтрів авторського сприйняття і наступної рефлексії (з його ж боку), тож не випадково, що у деяких роботах кількість малярських шарів обчислювалася доброю сотнею: конструктивно-сенсове віднаходить прямого відповідника у формально-фактурному первні (надалі ж робота над “Інним” полягала, радше, у “відсіюванні зайвого”, а не в марнотному “примноженні сутностей”).

     А при тім, оці “палімпсести” сяють свіжістю, невимушеністю, якоюсь позахмарною легкістю, написані наче на одному подиху. Авжеж, ні: окремі роботи створювалися упродовж двох, трьох місяців… тільки митцеві щасливо вдалося уникнути відчуття пафосу, патетики, ваготи, упередженості. І водночас – оптимістичної прямолійнійності, утіливши в своїх роботах щось на кшталт леонтьєвської “квітучої складності” (прошу, зверніть увагу саме на перший епітет, позаяк другий може трохи напружити). Карнавальна святковість, притаманна більшості картин, не виключає нюансів легкої тривоги чи збентеження. “Написати дзвінко, чисто” – і було дним із завдань Петра Бевзи.

     Але перед нашим поглядом не просто гімн життю – принаймні, не лише гімн. Бринить тут і ледь помітна ноктюрнова меланхолія, і мелодія сонати – засобами рафінованого малярства, яке нині “позичає” у найбільш незалежного із мистецтв його здатність анонімної, водночас – дуже емоційної розповіді. Початку якої, як і фіналу, нам взнати не судилося, бо такою вже є специфіка візуального. “Тяглість у часі” (назва однієї з робіт) виражається одномоментно і безпосередньо, не втрачаючи, однак, у силі впливу на небайдужого глядача.